0
Про місце у Чернівцях, де немає жодної таблички про жертв Голодомору, смерть у сусідньому будинку та кладовище на Руській.
У День пам’яті жертв Голодоморів «Шпальта» поспілкувалася з чернівчанами, які пам’ятають про страшні роки голоду на Буковині та зокрема в Чернівцях. Герої розповідають про Голодомор у 1944-1946 роки (Голодомор 1932 – 1933 років Буковину оминув, оскільки того часу тут господарювала румунська влада).
Про місце у Чернівцях, де немає жодної таблички про жертв Голодомору, смерть у сусідньому будинку та моменти, які назавжди залишуться у пам’яті.
Орисі Теляєвій 91 рік. Жінка народилася в Путилі. Пані Орися пам’ятає, як жила і при румунській владі, і за Союзу. З Голодомору 32-33 років пані Орися пам’ятає тільки, як один чоловік втік з України в Румунію, аби не померти з голоду.
Що ж відбувалося у Чернівцях у 1946-47 роках, добре знає сама, бо тоді з сім’єю переїхала до міста та жила на Роші.
Моя сім’я не дуже голодувала, але ми їли скромно. Батьки працювали у школі №8 у Чернівцях і отримували хлібні картки. Часто вони приносили нам англійські консерви, ті, що надсилали під час війни, хліб. Нам часом вистачало, а інколи – ні. Коли зараз говорять, що ніякого голоду тоді не було, мені хочеться кричати, що був, і це було страшно.
На той час пані Орисі було 17 років, зараз вона пам’ятає не все, але деякі моменти досі у неї перед очима.
Тоді я бачила мертвих, голодних і опухлих. Ті, хто в селі вирощував хліб, ішов у місто, аби щось з’їсти. Бо не мали роботи, як і грошей, щоб купити їжу. Зазвичай я бачила тільки дітей та жінок.
Жінка каже, що у Чернівцях є одне місце, де немає жодної таблички або відмітки про жертв Голодомору. Хоча там померло дуже багато людей.
Колись навпроти філармонії був ринок, його називали Критим. Туди дуже часто приходили ті нещасні голодні люди з надією, що їм перепаде хоча б якийсь качан. Ми з мамою часто там бували. Якось ми прийшли туди о 5 ранку, щоб купити керосин для лампи. І побачили, що просто біля тієї будки лежала мертва жінка. Вона була опухлою, як гора. Біля неї син – теж мертвий.
Поруч лежав молодий хлопець та ледве дихав. Тоді вже зійшло сонце, а на цього хлопця сідали мухи, чорні такі. Та у нього не було сил, аби зігнати їх. Декілька чоловіків поговорили між собою і пішли в поліцію та «швидку», аби повідомити. Щоправда, так до них ніхто і не прийшов. Уже вечорами ходили і збирали трупи. Тоді не писали, що помер від голоду, а придумували діагнози: дистрофія або недоїдання.
Окрім цього, пані Орися ділиться історією, від якої одразу стає моторошно.
Моя знайома розповідала, як тоді у Вижниці судили жінку за те, що вона вбила дівчинку, яка була в неї на квартирі. А потім продавала на базарі м’ясо тієї дівчинки. Тоді хтось здогадався, і її засудили.
Також Орися Теляєва каже, що до їхнього будинку часто приходили люди з районів.
Місцеві мали що їсти, бо коли зрозуміли, до чого все йде, то ховали їжу. Моя бабця тримала курей. А тато мав ділянку, на якій вирощував кукурудзу. Коли вона достигала, то ми перетирали її на жорнах (які теж треба було ховати). Їли, що вродило. Пам’ятаю, що тоді було сухе літо, і вродила дуже маленька картопелька. Ми її варили в мундирі, так і їли. А лушпиння посипали мукою і давали курям. Якось до нас зайшла жінка з сином. Хлопчик був худющий, як скелет. Коли він побачив, як бабця всипала в коритце курям те лушпиння, то одразу підбіг, і хапав ту їжу ручками. Ковтав, навіть не пережовував.
За словами пані Орисі, всіх мертвих ховали в кінці кладовища на Руській.
Могили не копали глибокими, як-небудь заривали. Моя знайома з Калічанки якось розповідала, що, коли гралася з друзями, побачила собак, які гарчали одна на одну. Коли підійшли до них, то зрозуміли, що тварини вирили з землі дитячу ручку.
Наприкінці розмови Орися Теляєва каже, що всім завдячує своїм батькам, адже саме вони її врятували від голоду. А людей, яких вона бачила, ніколи не забуде.
Зустрічаємося з чернівчанином Теодором Берником на проспекті Незалежності. Цією вулицею чоловік гуляє тричі на день, адже вигулює тут свого собаку. У свої 83 роки він досі дуже добре пам’ятає 1944-47 роки. Для нього то були складні часи.
Теодору було вісім, коли почався Голодомор. Хлопчик жив у Берегометі.
У 1932-33 рр. на Буковині не було Голодомору, бо ми жили при румунах. Проте в перший клас я пішов до румунської школи, а потім одного дня до Берегомета прийшли росіяни. Я добре пам’ятаю той день. Ми пішли у центр, і в один момент на конях прискакали солдати. Ми одразу зрозуміли, що це розвідка, бо вони запитали у нас: «Мальчики, немцов видели?» А ми відповіли, що ні. Після чого за декілька годин до нашого села марширували цілі роти солдатів. Розвідка дала знати, що тут немає німців. А вони були за 10 км від нас. Тому нас усіх евакуювали з Берегомета, сказали: «Йдіть 20 км у тил». Там уже були росіяни.
Після чого, за словами пана Теодора, в 1944 році його з сім’єю евакуювали в Косованку (Сторожинецький р-н).
Усе літо я наймався у різних людей, збирав по п’ять-шість корів і йшов їх пасти, за це мене годували. Бо ми свого нічого не мали, навіть хату тоді не встигли зачинити. Що хто взяв на плечі, з тим і пішов. Одного дня я їв у одних господарів, а наступного – в інших. Тільки восени нам дозволили повернутися додому, але й там нічого не було. Поле, яке ми засіяли навесні, не дало врожаю, бо не було кому за ним доглядати. Тоді й на полі вже нічого не можна було робити, бо все було замінованим. Була тільки стежина, по якій можна було ходити.
Потім Теодор Олексійович пішов до сусіда на роботу, ходив із кінною підводою. На гроші, які йому вдалося заробити, купив пшеницю та картоплю.
І ще дали нам порося. Так ми і зимували. Вже у 1946-му році на городі щось трішки вродило, але і те треба було давати сотникам у «здачу». Якщо ти тоді мав поле, то повинен був щось здати, а якщо не давав, то або купуєш і здаєш, або тебе відправляють до Сибіру. Коли почалася колективізація, тобто створення ферми, то у нас забрали одну корову, а у нашого сусіда – геть усе. У нього тоді дитина народилася, а він не витримав цього і покінчив життя самогубством – повісився.
Росіяни в ті роки все забирали з горища. Тоді у всіх все забирали, а люди голодували, тому й був Голодомор.
Теодор каже, не було що їсти, рятувала тільки корова.
Випив чашку молока і побіг. Ще нас рятувало те, що на горищі роками лежала кукурудза. Ми брали жорна і жорнили їх, потім робили кашку. Вона була дуже ріденькою, бо багато круп не було. А були й такі люди, що не мали ні поля, ні худоби, бо були бідні. В селі ж люди не мали роботи, а жили з городу.
Найбільше Теодору Бернику було образливо, що люди помирали ні за що. Але смерті він тоді не боявся, бо був ще дуже маленьким. Ті роки навчили його жити економно та цінувати їжу.
Я навіть зараз, як і тоді, не перебираю у їжі – що дають, те і їм. Бо так звик. Дуже сварюся, коли викидають їжу. Це вже в моїй душі. Все відбувалося перед моїми очима, було дуже складно. А хто цього не бачив, то йому байдуже.
Ярослава Дерев’янко
Фото Анастасії Бойчук
